Фото: stavsu.ru

Побіжний пергляд телевізійних передач, прослуховувння місцевого радіо або перечитання більшості паперових та інтернет-видань Львова, викриває одну спільну ваду – брак набутої цінності або, говорячи мовою економістів, доданої вартості, як результату самостійної праці журналіста.

У такому світлі журналістська професія видається простою справою. Тому що вона потребує лише відповідних задатків, але не вимагає особливих додаткових зусиль. На радіо, телебаченні, у друкованих ЗМІ, ми чуємо, бачимо, читаємо її надміру спрощений варіант: інтерв’ю якого-небудь діяча, в якому той говорить усе, що захоче, кілька інформаційних повідомлень і чергове інтерв’ю.

Лише передача даних. Мінімум доданої вартості, виробеної власною працею.

Складається враження, що журналістам бракує розуміння різниці між даними та інформацією. Різниці, згідно якої дані – це лише певна кількість фактів або фраз, поданих без жодного тлумачення, а інформація – це інтерпретовані дані. Але ця дія – тлумачити дані – і є доданою вартістю праці журналіста, набутою цінністю його праці.

ЗМІ, які не виготовляють інфоромації, а лише передають дані, не виконують своєї функції повною мірою. Увімкнути мікрофон або камеру – це не журналістика.

Найбільше від цього недоліку страждає теле- і радіо-журналістика. Телевізійна картинка, попри надмірне захоплення телевізійників удалим кадром (хоча й цього популярного сьогодні недоліку бракує львівському телебаченню) не може передати всієї повноти інформації, вміщеної у заявленій новині. Навіть найяскравіші кадри сутичок між політичними опонентами самі по собі нічим не відрізняються від подібних епізодів у бойовику або комедії.

Телевізійна картинка – це візуальне зображення, надмірна ефектінсть якого перешкоджає тлумаченню подій, перетворенню їх в інформацію. Щось подібне відбувається й на радіо, яке без жодної інтерпретації подає лише уривки виступів або інтерв’ю. Не відстають у цій справі й друковані ЗМІ, автори яких, у своїй більшості, не відрізняються від звичайних писарів, які розшифровують і редагують надиктовані тексти, або ж намагються сперечатися у красномомстві з письменниками постмодерну.

Як наслідок, львівські ЗМІ перетворилися у примітивні засоби агітації, додана вартість яких виробляється не тлумаченням донесених до споживача даних, а кількістю виготовленої рекламної продукції. А споживач, отримуючи напівфабрикат, намагається його самостійно інтерпретувати і поєднувати, або попросту втомлюється від великої кількості даних і повної відсутності інформації.

Любко Старух

«Вголос», 02.03.2010